колиивщина

Припинення зобов'язань

Зміст зобов'язання і витікаючі з нього взаємні вимоги кредитора і боржника припускали тимчасову кінцівку: зобов'язання не могло бути взагалі постійної обов'язком, зобов'язання не могло не припускати свого припинення за певних умов. У цьому, як зазначалося, одна з істотних відмінностей зобов'язального від речового права. Зобов'язання могли припинитися самі собою, але могли бути і виконані, і те, і інше виключало можливість продовження взаємних вимог кредитора і боржника за цим зобов'язанням, власне з цих моментів вони припиняли виступати по відношенню один до одного як кредитор і боржник. Узагальнюючих термінів та узагальнюючою конструкції «припинення», «виконання» і т.п. зобов'язань римська юриспруденція не виробила, грунтуючись тільки на відпадати підстав для окремих вимог із зобов'язань.

Зобов'язання припинялися - тобто втрачали свою силу вимоги як кредитора, так і боржника, хоча б припинення послідувало діями зодного боку - з таких підстав: а) смертю осіб, що брали участь у зобов'язанні - як фізичної, так і юридичної; якщо зобов'язання носило особистий характер, то цим вона припинялася безумовно, якщо майновий - то припинявся, якщо обов'язки кредитора і боржника не переходили в спадщину ; б) добровільною угодою двох сторін - кредитора і боржника - про відсутність на подальше між ними взаємних прав та обов'язків (contractusconsensus); причому угода це могло бути досягнуто суворо тими ж особами, що уклали зобов'язання, якщо воно не було відступлені в порядку відступлення права вимоги: не можна було погодитися про припинення зобов'язань на користь третіх осіб; в) прощенням з боку кредитора, який тим самим як би відмовлявся передбачуваних вимог; г) давністю незатребуваність виконання, яка в будь-якому разі не була довше загальної позовної давності, що відраховується з моменту, передбаченого в зобов'язанні.

Зобов'язання погашалися виконанням (або платежем). Не всяке взагалі виконання могло погасити зобов'язання: виконання повинно було бути здійснене тим і ж особами, які виступали у зобов'язанні в якості кредитора і боржника, у термін, який був передбачений у зобов'язанні або який законом встановлювався для виконання зобов'язань відповідного роду, відповідно до змісту початкового зобов'язання (тобто не вважалася виконанням, наприклад, виплата суми боргу кому-то ще, крім кредитора, через рік після запланованого строку або виплата боргу не грошима, асобачими кістками, нехай передбачуваної рівної цінності). Спеціальним вимогою римського класичного права до виконання зобов'язань було дотримання форми, або процедури. «Укладення та розірвання угоди повинно мати одну й ту ж форму». Якщо зобов'язання виникало внаслідок манципації (особливої процедури відчуження речі - фактичної або символічної), то й виконання повинно було відбуватися в тих же формах: п'ять свідків, вагар, вимовлення урочистих слів і т.п. Якщо зобов'язання виникало внаслідок спеціальної процедури nexum (під умовою самозаклада), то й виконання мало супроводжуватися тієї ж символічною процедурою і як би знімати з боржника всі раніше припускає слідство. Таким чином, римське право сформувало одне з найістотніших вимог зобов'язального права, полягає в тому, що простий платіж недостатній для повного погашення зобов'язання: він повинен супроводжуватися точними формалізованими актами. З поширенням права «доброї совісті» погашення зобов'язань могло бути визнане і з виконанням у вигляді неформального платежу (solutio), але повинні були тепер представлятися юридичні гарантії виконання. Для зобов'язань, укладених у письмовій формі, виконання обов'язково має супроводжуватися письмовій ж розпискою про отримання платежу; для зобов'язань, укладених в іншій формі, усних і т.п., можна вдатися до розписці, але можна було уявити 5 свідків виконання.

Зобов'язання могли погашатися заліком (compensatio) як випадкової формою погашення (оскільки на відміну від виконання залік не був обов'язковим супроводомзобов'язання між двома особами). Залік зобов'язань наступав або ipsofacto, або за угодою сторін, або за позовних вимог у суді при наявності зустрічних вимог кредитора і боржника один до одного. Абстрактний вид заліку наступав в ситуації, коли кредитор і боржник зливалися в одній особі (успадковував чиєсь майно, а разом з ним і зобов'язання повернути річ самому собі). В інших випадках залік зобов'язань припускав неформальну угоду або рішення суду, але не всі зобов'язання взагалі підлягали. заліку в будь-якому випадку: заліку підлягали зобов'язання зустрічні, одного і того ж виду, ясні, однорідні, зрілі (тобто з уже настав термін виконання), дійсні. (Так, не можна було взаємно зарахувати зобов'язання боржника повернути борг кредитору і зобов'язання того побудувати для першого будинок, взаємно зарахувати вимогу відшкодувати образу і виконати якусь роботу тощо).

Якщо зобов'язання не припинялося, не було виконано і не було умов для зарахування її з іншим, то наступав факт невиконання зобов'язання, що передбачав спеціальну відповідальність боржника.

Невиконання зобов'язання перш за все - в життєвій реальності - набирало характеру прострочення (mо r а). При боргах з невизначеним терміном сплати зобов'язання припускає нагадування про обов'язок його виконати, при боргах термінових необхідність у нагадуванні відпадає, оскільки само закінчення терміну говорить про обов'язок боржника: diesinterpellatprohomine. Зобов'язання, що виникли в силу правопорушення, припускають боржника(Що спричинила шкоду) завжди прострочив: злодій, зокрема, перебуває у простроченні з моменту крадіжки. Прострочення виконання посилює відповідальність боржника, який повинен надалі відповідати не тільки відповідно прямим змістом зобов'язання, а й зобов'язувався до відшкодування неодержаних доходів кредитора, на нього покладався випадковий ризик загибелі речі, відповідальність за можливі збитки і т.п.

Може бути ситуація і з простроченням виконання з боку кредитора, коли боржник прямим і недвозначним чином висловив готовність виконати зобов'язання (наприклад, повернути борг), але кредитор - з тих чи інших обставин (відсутність, хвороба, зловмисність) - відмовляється або не здатна прийняти виконання . Прострочення кредитора знижує провину боржника в ряді спеціальних договорів, але не звільняє взагалі від виконання зобов'язання; кредитор не має права погіршувати провину боржника ще й відповідальністю за прострочення.

Прострочення відпадає з припиненням зобов'язання взагалі. Крім того, може бути загальнодержавна відстрочка платежів (moratorium) з причини тих чи інших суспільних інтересів чи обставин зовнішніх - на строк не більше 5 років. Мораторій надавався або конкретним боржникам, або по якомусь єдиному увазі зобов'язань рішенням верховної влади або спільним оголошенням кредиторів.

Невиконання зобов'язань може наступити і внаслідок прямого відмови від виконання його без визнаних законообоснованнимі причин. Як у випадку прострочення, відмова від виконання ставить питання про примусову відповідальності за зобов'язанням.

Відповідальність за зобов'язаннями в римськомуправо передбачалася двоякою: особистої в найдавніший період класичної епохи і матеріально-майнової протягом решті історії розвитку. Особиста відповідальність за зобов'язаннями витікала небудь з непрямими гарантіями боргового зобов'язання особистістю боржника, або зі спеціальної процедури самозаклада (nexum), тобто глуздом зобов'язання була віддача себе в залежність зважаючи майнових вигод. З законом петель (326 р. до н.е.) боргова кабала для римських громадян була скасована, але й надалі елементи гарантії зобов'язання можливістю застосування особистого примусу до боржника за часом відроджувалися. Майнова відповідальність могла охоплювати все майно боржника, що належало йому особисто; відокремлений або відокремлене майно членів сім'ї не підпадало під боргове виконання. Неврегульованим римським правом залишався і питання про долю зобов'язань, що знаходяться у майні не виконує, або прострочив зобов'язання боржника.

Відповідальність за зобов'язаннями передбачалася в обсязі, передбаченому змістом обов'язки. Можливо було збільшення або зменшення цього обсягу в залежності від мотиву невиконання: зловмисність невиконання вабила додаткові санкції, які через неможливість з'ясувати для негрошових зобов'язань неодержані доходи або упущену вигоду, по суті, були штрафними; інші відтінки винності невиконання могли пом'якшити ці санкції. Боржник в більшості зобов'язань звільнявся від відповідальності за випадок, який послужив причиною невиконання.

Єдиним не чисто правовим способом забезпечення зобов'язань визнавався заставу (див. § VII.2.3) - специфічне речове право, що передається боржником кредитору щодо своїх речей:«У власному значенні ми називаємо заставою те, що переходить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння». Пізніше крім застави речей встановився і заставу зобов'язань як спосіб гарантії інших зобов'язань (одержання, наприклад, нової позики гарантувалося передачею в заставу боргової розписки від іншого боржника). У разі невиконання зобов'язання без особливих судово-правових процедур кредитор мав право погасити зобов'язання за рахунок вартості наданої йому речі або отриманням повного права власності на річ як би погашав попереднє зобов'язання.

культура здоровья